Хтось казав, що класика — це твори, читаючи які ми дивуємось тим більше, чим більше вони відомі нам з чуток. Якщо так (в універсальності чого я сильно сумніваюсь), Маркесове “Кохання під час чуми” цілком можна назвати класикою. Може й не рано (1985), але, здається, не варто.
Відразу ж проясню одну деталь. В оригіналі книга називається “El amor en los tiempos del cólera” — “Кохання під час холери”. Чума, як стверджують авторитетні джерела, з’явилася спочатку в російському перекладі (який я власне і читала), а потім і в українському. А хвороб в романі вистачає, так що переклад назви можна вважати більш-менш адекватним.
Флорентіно Аріса і Ферміна Даса кохають одне одного, але в силу обставин (переважно аристократичних замашок батька Ферміни, її ставленню до кохання, як до гри) не можуть бути разом. Минає час, Ферміна Даса стає взірцевою дружиною лікаря Урбіно. Флорентіно пише любовні листи на замовлення, пробує різні професії в річковому пароплавстві дядька, має численні любовні зв’язки (описи додаються). Одного дня лікар Урбіно помирає за доволі безглуздих обставин і Флорентіно знову пробує завоювати серце тепер уже вдови Урбіно.
Це якщо коротко. Якщо довго — близько 400 сторінок неквапливої, як плин часу, дещо меланхолійної розповіді з картинками з життя. Часами ці історії, котрі цілком могли б стати окремими новелами, є цікавішими за саму лінію очікування. В романі багато яскравих персонажів, переважно жіночих — Ільдебранда Санчес, Леона, Трансіте Аріса, Америка Вікунья, вони змінюються, розвиваються, старіють.
Історія, котра мала б бути історією незнищенного кохання, на мене чомусь нагнала смуток. Хоч і ті 53 роки 7 місяців і 11 днів не видаються прожитими марно, і не факт, що вони були б щасливими разом. Фінал роману зворушливий, але як казав класик, чума на ваші дві родини.
