На новий роман Діани Сетерфілд “Белмен і Блек або Незнайомець в чорному” я натрапила майже випадково. Тобто мені дуже подобалась “Тринадцята казка”, але чогось нового я не шукала.

Визначити жанр “Белмана і Блека” не так то просто. З одного боку – історія Вільяма Блека, члена великої впливової родини у вікторіанській Англії. Кмітливий молодий юнак, перспективи на дядьковій фабриці, світле (принаймні забезпечене) майбутнє. З іншого боку – роман починається сценою, де Вільям в компанії ще трьох хлопчаків вбиває з рогатки в грака. І його тодішнім товаришам по забаві ведеться не так добре як йому.

А ще періодичні вкраплення історій про граків. Про те, що ворони граки Хугін і Мунін (Думка та Пам’ять), подорожують світом та збирають інформацію для Одіна (українська вікі пише, що таки ворони, не пояснюючи вОрони чи ворОни. Але залишимо цю проблему міфологам-орнітологам). У Сетерфілд (і її перекладача на російську Дорогокуплі – граки). Граки – всюдисущі птахи, що все бачать і за всім спостерігають, граки, чия плоть колись змішувалась з людською плоттю…

А от знову Вільям – одружився, діти підростають… Десь приблизно так виглядає перша частина роману.

В другій все значно печальніше – але обійдемся без спойлерів. І третя – зовсім коротка і майже всуціль метафізична.

Висновки загалом такі: читати це цікаво, навіть захопливо. Особливо, якщо ви любите вікторіанську Англію з її дивацтвами. Або наліт скандинавської міфології. Або думки про смерть. Або тонку грань між реальністю і тим, що за нею.