Попередній роман Тараса Антиповича вийшов не мало не багато – 5 років тому. Відгук на нього я закінчувала словами “перечитати не захочеться, але прочитати варто”. І от, знову…
Якщо у “Хроносі” чітко простежувалися паралелі з подіями Помаранчевої революції, то “Помирана” повниться алюзіями на сепаратистський Донбас. Хоча місцями образ масштабується на всю країну.
“Помирана” відштовхує і притягує. Лексикою, манерою викладу, анатомією персонажів. Втім вона чимось нагадує Антомічний театр – неприємно, але пізнавально. От тільки “актори” анатомічного театру – мертві.
Та чи такі живі мешканці Корита? Люди (?), що живуть в світі за колючим дротом, харчуються тирсою, мріють про “чорнуху” (нафту), і вчилися читати з написів на стінах ще й задом наперед (ви ж розумієте, на стінах рідко буває щось добре. Тому всі 200 з гаком сторінок доводиться продиратися крізь “танабє”, “ілуха” і т. д.)
“Помирана” видається майстерною грою в бісер – там ім’я, тут сцена вбивства, там кадр з новин, тут атмосфера “Дивергента”, там “Дитя людське”, тут – Стівен Кінг… Такий підхід ще більше додає роману розшарпаності, він сам стає схожим на одного із своїх персонажів – латаного-перелатаного Доком, зібраного із поламаних запчастин, одержимого ідеєю.
Тому перечитати не захочеться, але прочитати варто. Років за 10 багато з алюзій забудуться (я надіюсь), це читатиметься як ще одна фантастика. Та зараз – це спроба відстороненого погляду всередину і назовні.
Але якщо ви живете біля “колючки” – ви ззовні чи всередині? І якби могли обирати, де б хотіли бути?