З моєю любов’ю до утопій-антиутопій-дистопій (і невмінням їх розрізняти), оминути “Каллокаїн” я не могла. Написана в 1940 ця книжка тільки недавно була видана українською.

Читаючи анотацію про “суспільство кероване сироваткою правди” я думала, що використанні її уже в розгарі. Але ні, це історія винайдення і впровадження.

З перших сторінок роман викликає багато асоціацій з “Ми” Замятіна – насамперед манерою оповіді та постаттю оповідача. Проте Калль, на відміну від Д, людина сімейна, батько 3х дітей, старший 8річний з яких уже живе не вдома, а в підлітковому таборі.

Ще. На відміну від численних героїв антиутопій Калль робить те, що робить не під дією нового захоплення “не такою”, а єдина подоба кохання в романі – його ревнощі до дружини Лінди.

Калль щиро відданий імперії, як сліпе(!) кошеня мамі-кішці. Він вірить, що люди з держави-суперниці “походять від іншого виду мавп”. Він не ставить під сумнів жодні директиви, вживаючи це з людяністю. До пори до часу.

Ця історія – цікава і жахаюча, але дуже неповна. Хочеться подивитись на неї не тільки очима Калля, але й очима соратника Ріссена чи дружини Лінди чи шефа поліції. І що зрештою сталося з Маріль?

Карін Боє багато уваги приділяє внутрішнім конфліктам людини, що живе в тоталітарному світі. Якби дорога людина розповіла вам, що збирається вчинити Державну Зраду, ви б на неї донесли? А якби це виявилось неправдою ви змогли б жити як раніше?

Роман розповідає про крихкість довіри, про цінність довіри, про несумісніть довіри з тоталітаризмом. Але й про те, що тоталітарна система знищує все і всіх рано чи пізно.  Неважливо, які шляхетні були первісні наміри, врешті або вони стануть на службі системі, або підуть в розріз з нею і  будуть стерті на порох.

Про фінал розповідати не буду. Тобто гортаючи книжку, якось ненароком помічаєш, що вона закінчується висновком цензора, але подробиці… Якщо ви любите багато питань після прочитання – раджу.

(Вгорі дудл, присвячений ДН Карін Боє – звідси)