Вільний час минулого тижня був майже повністю присвячений роману Ірвіна Ялома “Коли Ніцше плакав”. Зразу скажу, що з біографією Ніцше я мало знайома, тому тим більш корисними були прикінцеві коментарі автора з приводу реалістичності його ж твору. Зразу скажу, що сприймати варто не як художню біографію (Ніцше власною персоною з’являється по прочитанню приблизно сьомої частини книги, а до того там бадьоро шпацерують Зиґмунд Фройд і Йозеф Бреєр з родиною та Лу Саломе), а як альтернативну історію. Не настільки альтернативну, як “Безславні виродки”, але таку, що демонструє багато рис духовного життя героїв (непідтверджених фактів і домислів).
Достовірне, домислене і вигадане тісно переплелися, що тільки підігріває інтерес до книги. 1879 року Ніцше, що вийшов на пенсію Базельського університету через поганий стан здоров’я. Дія книги відбувається в 1882, коли він не без інтриг Лу Саломе потрапляє на консультацію до Бреєра, що має намір лікувати не тільки і не стільки судини, скільки душу “майбутнього філософії Європи”. Під виглядом особистої консультації Ніцше для Бреєра. “Кращий вчитель той, хто вчиться у свого учня”.
Історії про перші спроби Фройда з аналізу сновидінь , картинки з життя Відня кінця 19-го ст. видаються приємним доповненням до основного сюжету книги.
Наостанок, кілька фактів
- Назву для книги придумала дружина автора.
- Ялом цитував лише ті твори Ніцше, що вийшли до 1882.
- Не вдалося виявити українського перекладу.
- В 2007 році за книгою вийшов фільм.
- “Деякі філософи народжуються посмертно”
