Як і планувалось – друга з комубуківських книг – “Ми” Євґєнія Замятіна. Я читала її колись давно, мовою оригіналу (це звучить краще, ніж просто написати “російською”).
То ж зразу про переклад. Він доволі непоганий, але ж загальновідомо, що перекладати з подібних мов важко: “Слова періщать фонтаном: – Розумієте (“п” – фонтан)”.
По-перше це антиутопія. По-друге, написана в 1921. Тобто, якби я краще фотошопила, то справа був би портрет Замятіна і в цьому було б значно більше правди (Орвел такого не говорив, принаймні публічно, а от Замятін чудово розумів, чому не живе в СРСР). По-третє, “Ми” написаний від першої особи, в форматі нотаток, чим нагадує “Розповідь служниці” (Можливо, Марґарет Етвуд читала його, а може й ні). По-четверте, хоча Замятін сам інженер і інженер його оповідач такої концентрації математичних нісенітниць на одиницю тексту треба ще пошукати. Корінь з -1 це не ірраціональність, але це і.
Щаслива тоталітарна держава майбутнього: огороджена Стіною, з комендантською годиною після 22:30, Благодійником, судом, що “ні,  в жодному разі не Інквізиція” та інтимом за рожевими талончиками. У щасливої тоталітарної держави всього дві проблеми – здатність її жителів фантазувати, що заважає їм бути повністю щасливими і думка, що десь у космосі можуть бути люди, котрим невідомий Благодійник, а, отже, “Інтеграл” повинен донести їм світло прогресу. Проте, виявляється в щасливої тоталітарної держави є й третя проблема – деякі фантазери настільки нещасні, що вирішили завадити цілій державі.
Спойлерити не буду. Антиутопії люблю. Якщо не боїтесь трохи збитої манери розповіді – раджу.