Я збиралась написати про цей фільм майже півтора тижня (і, мабуть, це добре, бо тепер можна не сильно зважати на спойлери), але все одно вийшла не рецензія а колекція розрізнених думок.

Але давайте я спершу поясню, чому це не так і зле. А тому, що досвід сприйняття попередніх фільмів Аронофськи (Фонтан, Чорний лебідь) і мистецтва взагалі навчає нас, що речі часто неочевидні, і для твору мистецтва цілком нормально мати кілька прочитань.

Фільм не має фонової музики, герої не мають імен. На imdb персонаж Дженіфер Лоуренс називаються Мати, а  персонаж Хав’єра Бардема Він. І взагалі – прочитайте список персонажів, тут це дуже пізнавально.

Сюжет і назва

Він і Мати живуть у будинку (ідеально симетричному ніби храм, як ми бачимо пізніше на загальному плані). Він – поет у творчій кризі, щодня намагається писати. Мати лагодить і фарбує будинок, готує їжу, догоджає Йому у всьому. І позірно Вони щасливі.
Але між тим Мати відчуває пульсацію Дому, ніколи його не покидає, Дім реагує на її настрій і її страхи і зрештою Мати сама виявляється Домом.

Вагітність-пологи не є центральною тему фільму, тим часом як уже в першій сцені ми бачимо Матір в прозорій сорочці і без бюстгалтера (як і практично постійно далі). Мати-годувальниця. Вона дуже опікунськи, навіть по-материнськи ставиться до Нього і до Будинку, що іноді виглядає первиннішою за них усіх.

Десь під кінець фільму мені згадалось одне оповідання Урсули Кребер Ле Ґуїн. Як я перевірила, воно називається “Ті, хто покидає Омелас” і було надруковано у збірці “Роза вітрів”. Омелас – щасливе місто, його мешканці не знають ні смутку, ні хвороб, ні бідності. Але десь у міському підвалі є хвора нещасна дитина, про яку всі знають. І ще вони знають, що якщо її випустити, нагодувати, втішити, то з Омеласа зникне його щастя і безтурботність. І так вони живуть у місті щастя, але знаходяться й ті, хто покидає Омелас.
Мати тут є такою дитиною. Вона страждає і на цьому ґрунтується її світ, щастя Його і задоволення гостей.

Екологія

Взагалі Аронофськи в інтерв’ю розказує, що фільм про кліматичні проблеми і екологічну кризу. І в такому разі ми можемо дивитись на Матір як на Матір-Сиру-Землю, Вона ж таки – Дім [Буття]. Вона піклується про дім, але коли в ньому стається шумна вечірка, маємо обірвану мийку (поки танення льодовиків, відкладемо версію з всесвітнім Потопом),а коли вривається натовп – її дитину знищують. Перенаселення явно на шкоду цій дамі (салют отче Мальтусе). Але ви ж розумієте, про глобальне потепління і необхідність берегти природу можна говорити… дохідливіше.

Релігія

Тому повернемось до версії з Потопом. Фільм просто пронизаний Біблійними цитатами і метафорами. До речі, ви ж знаєте, що давньоєврейською термін для святого Духа був жіночого роду?
Невдовзі в цей затишний і недооблаштований будинок приходить Перша Людина, котру герої бачать за довгий час. Персонаж Еда Гарріса “Чоловік” (зірковий акторський склад бодай трохи компенсує відсутність у персонажів імен).  Потім йому стає зле, ми бачимо його рану в районі… емм ребер, він засинає, і приходить його дружина – “Жінка” персонаж Мішель Пфайффер. Вони умудряються розбити цінний Кристал, котрий ми бачили в першій сцені, потім вони кохаються, потім на горизонті з’являються один за одним їх сини і зрештою старший вбиває молодшого. Трохи випадково, а трохи через брак любові. Бо знаєте, любов це таке за що не шкода і вбити.

Дякую, ви щойно прочитали версію кількох розділів книги Буття від Дарена Аронофськи. І Кристал в ролі плоду пізнання виглядає доволі органічно, бо він є центром і причиною існування цього дому. І кров невинно вбитого не змивається, роз’їдає підлогу. Дім виступає образом Раю (хоча в раю не буває вбивств), у пізніших сценах він шалено вабить натовпи.
Але Біблійні алюзії на цьому не вичерпуються. Зрештою Він приносить свої віддруковані (і неймовірно цінні) вірші у форматі, котрий (принаймні мені) дуже нагадує скрижалі (здається щодо них навіть звучить термін “одкровення”), а видавчиня виглядає таким собі Мойсеєм (в титрах вона вказана як Herald – Вісник). Його фан-клуб має обряди, що дуже нагадую єлеопомазання і рукопокладання. А сцена дуже буквального причастя мало кого залишила байдужим.
Але для чого цей короткий переказ вибраних моментів з Біблії? Нагадати, що Любов лежить в основі світу, але вона має і темний бік. Подивитись, як далеко можна зайти в буквальному прочитанні. Подивитись, скільки паралелей можна провести між буденними речами чимсь, що ми звикли вважати священним.

Мистецтво

На цьому фоні дуже привабливо виглядає прочитання про Поета і його Музу. Він усамітнився, щоб творити, але насправді нічого не виходить без тілесного кохання. І плід у Ній росте майже синхронно з Його книгою. Але після книги приходить слава, популярність, і все – Муза стає непотрібна. Він просто купається в славі та шані. Але прихильники (див. вище) не бачать в ньому людини такої ж як вони. Він належить їм. Вони розграбовують Його дім, вбивають Його дитину, хочуть доторкнутися, відчути, забрати собі. В той час як Він все уже віддав – у книзі. Але Йому приємна увага натовпу, Він не розуміє небезпеки, зрештою втрачає контакт з Нею, з собою, і нереалізована творча сила руйнує Його і людей навколо. А шанс почати знову виглядає просто ще одним витком на шляху в безодню, а не новим початком.

Або все набагато простіше. Вона – не міфічна Муза, світлий Геній і тд, а молода закохана в Нього дівчина, можливо фанатка-группі, можливо Неллі (невидима жінка Діккенса), та хіба мало прикладів. І Вона цікава, поки нова і незнайома, поки готує і лагодить, але Вона не може вимагати чогось для себе – Його довіри, визнання, прислуховуватися до Неї. Там є коротка сцена, де Він гордо каже, що Чоловіку дуже подобаються його твори, Мати каже, що і їй теж, а він зневажливо киває – що мовляв ти, не той масшаб, його думка в рази цінніша, а тобі не може не подобатись. І її цінність для Нього спадає із втратою новизни, а отже із неможливістю бути використаною як джерело натхнення. Ну проявить вона характер під кінець, і що? Завтра її місце займе інша.

Сім’я

І це приводить нас до ще однієї можливості прочитання. Мати – це фільм про абюз, про насильство в сім’ї, тут переважно емоційне. Я помічаю, що дехто намагається сказати про це в першу чергу, неодмінно з іронічною усмішкою. Щоб сказати і не повертатись. Так, тема насильства тут доволі очевидна. І набагато приємніше відшуковувати нові алюзії на Біблію чи ще щось, ніж визнати, що освячений церквою і традицією шлюб ще не є запорукою сімейного щастя, що насильство існує і не всі родини такі щасливі, як може здатися.
Десь в момент появи Чоловіка (якого Мати чомусь боїться, і боїться сказати йому будь-що без Його згоди) я згадала казку про Синю бороду. А чому б і ні? Ходи по дому, прибирай його тішся сімейним гніздечком, тільки не ходи в підвал, не дізнавайся правди, не питай, що стало з твоїми сестрами. Інші больові точки я, здається уже згадувала: повне ігнорування потреб та інтересів Матері, настійна вимога турботи, “я не винен, вони самі прийшли, погодуй їх” і фінальне  “ну я налажав, але ти мені так потрібна, ти ж досі мене любиш, ну правда?” (і ці очі). І Мати погоджується, і лишається, бо якщо ви весь фільм внутрішньо кричали “тікай”, то згадайте, що насправді їй тікати особливо нікуди. І Мати не виходить за межі дому. Бо – емоційна співзалежність і залежність економічна.

Психіатрія та інше

Окремі фрази змушують засумніватись у реальності того, що відбувається. Це і вже згадана сцена із знеціненням думки Матері, і мимохідь кинута нею ж фраза, що все, що тут відбувається відбувається тому, що він так захотів. І можливо це вказівка не на божественність того, що відбувається (“нехай буде воля Твоя”), а на нереальність. І це все тільки в його голові. І в моменти прояснення Він розуміє, що так і є, але воліє лишатися в фантазії, а не вертатись в реальність, де була пожежа.  І тут напрошується аналогія з фільмом Психо, де він – Норман Бейтс (а пам’ятаєте напочатку Чоловік сказав, що шукає готель?).

Але я б хотіла все ж вернутися тут до божественного пласту. Яка за рахунком це пожежа/великий вибух? Скільки разів це все перезавантажується і чи є якийсь шанс на інше закінчення? Адже із кожною пожежею Мати трохи змінюється…

Але якщо розглядати психіатрію  і релігію у зв’язці, то ми прийдемо до чогось буддистського – до сну Будди. Або ж до Аліси в Задзеркаллі, котра в якийсь момент сумнівається, чи то вона сниться Чорному Королю, чи Чорний Король їй.