Я б напевно не купила “Моя бабуся просить їй вибачити”, якби не прочитала уривок. Потім же я ковтнула 400 сторінковий том за 2 дні (і не питайте, які сфери життя від цього постраждали).
Ельзі 7, майже 8. Вона прочитала всі книги про Гаррі Поттера і бачила всі фільми, вона екоактивістка і #граммарнаці. Ельза гуглить, а не запитує. Ельза носить грифіндорський шарф і має костюм Людини-Павука (бо хто сказав, що дівчинка не може прийти на маскарад в костюмі Людини-Павука). А ще Ельзу гноблять у школі. І тому вона швидко бігає.
Ельзі 7, майже 8. Все своє життя вона прожила у не-дуже-багатоквартирному будинку, де всі знають своїх сусідів, або принаймні думають що знають. Ельза живе зі своєю Мамою і її новим партнером Джорджем, а навпроти живе Бабуня. Власне жила.
Бабуня помирає і залишає Ельзі доручення передати листи з проханням вибачення. Ну, не те щоб пачку листів. Листи знаходяться один за одним, іноді буквально падаючи на голову, знайомлячи Ельзу з її сусідами, її Бабунею, зрештою відкриваючи таємниці.
“Моя бабуся” викликає і сміх, і сльози, і тривогу, але ще більше вона викликає бажання “подивись наліво, подивись направо, а тепер подивись, що ти зробила зі своїм життям”. Настроєво роман дещо нагадує “Літню книжку” і “Мій дідусь був черешнею” і фільм Тіма Бартона “Велика риба”.
Цей роман – не про смерть. Він – про життя і любов. Про те, що люди неідеальні, але любимо ми їх не за те. Що не всі рани можна загоїти, але мрії варто-таки втілювати, не зважаючи на вік. І що, кожен, кому виповнилося сім років, заслуговує на супергероя.
