Я довго не могла скласти думки про творчість Ірен Роздобудько. То цікаво читати, то ні, то є сенс копатися в тексті, то він надто поверховий. Надія на краще вкотре перемогла і “ЛСД” я ковтнула менш ніж за добу.
До речі, ЛСД — це не те, про що ви, можливо подумали (хоча…), і навіть не рідкокристалічні дисплеї, а ліцей слухняних дружин. Вихованки ліцею користуються трибуквеними псевдо, які, принаймні для мене, відкривають простір для асоціацій. Знайомтеся, Пат (привіт, Патріаршо), Ліл (ага, Лілу), Рів (чомусь Ривка), Тур (вимерлий вид, що поробиш), Гав (собака — друг людини) та інші. Інших небагато. Чесно, варто згадати ще “стріта” Ланца — ну ви розумієте, до чого діло йде, — бабцю Тур — випускницю ЛСД, — та Алекса Струтівського — чоловіка Тур, олігарха та мажора.
Дівчинка-підліток веде щоденник і мріє про щасливе заміжжя. Ніби й нічого особливого, але все це — частина виховного процесу ЛСД. Жвавий інтерес до балів (а заборонений плід солодкий) одного разу підіб’є Пат полізти з товаришками на дах і заглянути в майбутнє. Або змінити його.
Навіть в тепличних квітках в критичну хвилину прокидається інстинкт самозбереження.
“Любов — не панацея для утримання одного об’єкта біля іншого!… Страх! Страх — ось що тримає людину у шлюбі. Страх бути покинутою, зрадженою, самотньою, непотрібною…“
Доля вихованки ЛСД уже визначена — випускний бал, зустріч з Ним, заміжжя, Служіння Чоловіку, можливість пріоритетного вступу в ЛСД для доньки. Та що якщо життя Там не таке привабливе? Красива і талановити (других не держим) Тур померла. Вбита? Покінчила з собою? Розслідуванням займаються і допитливі дівчатка з ЛСД і її бабця.
Фінал настає раптово, якось надто помітний deus ex machina. Попри те,”ЛСД” — улюблений мій роман серед творінь Ірен Роздобудько. Це не просто любовна історія. Любові там насправді небагато. Там є цікаві спостереження “реальність очима ідеальності”, майстерна гра зі сленґом, і, найголовніше, образки з життя Алекса Струтівського (“Здолаємо країну… ой, тобто руїну разом“) та роз’яснення про проникнення ідей ЛСД на ТБ. А хіба не так? Я би тільки уточнила, що спочатку в Голлівуд.
Треба визнати, обкладинка дуже вдала. Рожевий фон, троянди в крові — отрута і ліки в одному флаконі.
