Давньогрецький володар Олімпу Хронос пожирав своїх дітей, поки його не скинув його ж син Зевс. Оце вам, якщо дуже коротко ідуже метафорично весь сюжет роману Тараса Антиповича “Хронос (Історія одного винаходу)”. Але замість обмежитися цим, піду дальше, може навіть порушу свою звичку і не уникатиму спойлерів.
Отже, роман. Роман в новелах. Загальна тривалість — 6-7 років. З перервами. Кожна новела має назву і час дії, тому структура і дух нагадують (мені) “Марсіянські хроніки” Рея Бредбері. Щоб закінчити з літературними паралелями скажу, що в мозку винахідника жваво дискутують Ніцше, Сартр і К’єркегор, а окремі історії (добра половина роману) викликає в мозку образи з “Скотоферми” та “Острова доктора Моро”. Останнє в жодному разі не варто сприймати, як критику.
Оскільки роман має підзаголовок “історія одного винаходу”, то на повну потужність розгортається партія відповідальності винахідника за плоди своєї праці. Тінь Опенгеймера бродить по книзі. Новела про виставку Дімона Хреста і temporary art викликала б усмішку/насмішку, будь вона кількома новелами раніше. Там, де вона є, вона викликає тільки жах. Хоча хто знає, чого нею хотів досягти автор.
Гриф “фантастика” на обкладинці видається неточним. Як мінімум, варто б написати “соціальна фантастика”., бо аж надто просвічують деякі події деякими сучасними газетними заголовками. Яскравих цитат не знайшлося. Зате аж проситься епіграф до “Чуми” — “Якщо вільно зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то вільно зобразити щось реально існуюче через те, чого насправді немає” (тут я цитую по пам’яті).
Навряд чи “Хроноса” захочеться перечитати знову, принаймні скоро, але ознайомитися з книгою варто. Наприклад на книжковому блозі
