“Мовчання ягнят” Томаса Гарріса мені подарували на день народження. Так, це вам не теплі історії , але подарунок як подарунок.

Фільм я колись бачила, але багато забулося, тому читати було дуже цікаво, по ходу пригадувались моменти з екранізації (як я тепер розумію, доволі точної), створювалась єдина картинка.

Роман дуже психологічний, він лишає Лектера десь на периферії сюжету. Увага тут зосереджена на оточеній зусібіч Кларіс, Кетрін, що не розгублюється навіть в підвалі в Баффало Білла, Кроуфорді, що намагається працювати, щоб рятувати інших і заглушити біль від втрати дружини.

Виписані якісь деталі, за якими криється більше – погляди, жести, шум пральних машинок, вміст шаф…

І тут я б мала написати, що читаєш, не відриваючись. Але ні.  Читаєш, спотикаєшся об те, що Кларіс встигає щось “збагнути” двічі за сторінку, перечіпляєшся через русизм, дивишся на видавця, скрушно зітхаєш і… таки дочитуєш. Бо ж цікаво.