Павлик – чорнявий хлопчина з великими дивними очима – мав щастя. Хоча то була війна і всі бідували, та Святий Миколай приніс і пхнув йому під подушку шалик.

Який? А от такий чудовий м’який шалик з синьої волічки, по якому були порозкидувані менші й більші* червоні горошини. Павлик устав рано (а на вікнах повно снігу), а шалик з-під подушки виставився крайочком — і Павлик аж очі протер:

Та невже святий Миколай таки приходив? Довкола війна, чутно, як б’ють гармати, — і Він таки прийшов?

І Павлик вискочив у сорочинці на кімнату, шарп — і шалик вже в його руках.

Господи! Серце забилося, очі сяйнили і він в моменті обкрутив шаликом шийку та мерщій до другої кімнати:

– Мамо! А глянь, що я дістав від Святого Миколая. І було з того шалика втіхи, та не день — не два.

Павлик ходив до школи — а таки далеченько була та школа — завжди візьме, об-крутиться шаликом по плащі, довкруги коміра, один кінець на груди, другий на плечі.

Бух! – у двері, та й стежечкою бігцем до школи. Біжить, шалик надметься за вітром та й вітер мов відібрати хоче його.

А дай мені, бо я замерз!

І Павлик попід плоти, попід хатки, а горобчики маленькі тільки й побачуть його та всі:

Цірінь! Пірк!

Та й крутять головками, приглядаються Павлусевому шаликові, дивуються.

– Ого! — думає Павлик. – Вам здалися б такі шалики, бо он мерзнете, понадувавшися.

А прибіжить під школу, а товариші окружать його та й придивляються. Його шалик знали вже скрізь у школі й, не одному Олексі чи Івасикові снився Павлусів сірий, пухкий, з червоними горошинками шалик.

Отакий то був шалик у Павлика – його гордощі.

Щось у тиждень чи два після Миколая прибіг Павлик зі школи,а матуся шось у печі. Ба, дивиться Павлик, а то калач.

– Мамо — здивувався він — та ж до Різдва ще час.

– Нічого, синку — каже мати, пораючись — це не на Різдво, це для Стрільців на фронті.

Ага… і задумався ІІавлик.

– Павлику! – перебила його задумана мати. — А поможи мені пакувати! Павлик скочив, найшов старі часописи, шнурк і за хвилину пакунок був готовий.

– А тепер напиши карточку, для кого то… І Павлик написав за вказівками мамусі. Карточку прив’язали й Павлик пішов за мамою.

На вулиці падав пухкий сніг. І поки вони дійшли до будинку комітету — були зовсім білі. У залі було повно людей. На столі велика гора пачок і клуночків (матуся туди свій поклала), і якийсь старшина записував дарунки.

Приходили нові люди і знов клали пачки на столик. А старшина дякував та й розказував про те, як то Стрільці тішитимуться, що про них не забули, та як вони тепері голодні й холодні.

Павлик слухав, очиці блищали, і враз йому сумно стало. Хотів конче теж щось дати для тих, що на фронті, й не мав. Він похилив головку аж на груди і туг що інше заняло його:

Він забув шалик в дома!

Але в парі з тим Павликові враз заіскрилися оченята, отак — мов найшов він те, що шукав.

А вечері, до того самого залу, в якому старшина складав пакунки до мішків, увійшов малий хлопчина і занімів біля порога.

– Ти чого. Хлопчику ? — спитав ласкаво старшина.

– Я приніс.

І він витягнув з-за плечей руку з маленьким пакуночком. Старшина узяв його в руки, прочитав карточку і мабуть по письмі пізнав щось, бо озвався:

– Це ти даєш, хлопче?

– Я. Це мій шалик.

Старшина погладив по голівці хлопчину:

– А допиши ще своє ім’я. Як ти називаєшся?

– Ні пане сотнику Про це ніхто не знає. І я не хочу, щоб хто знав. А я називаюся Павлик.

Вклонивсяі вибіг на вулицю, в рій білих, пухких сніжинок.

…А на фронт поїхав пакуночок, біля якого була карточка з написом незугарним письмом, а нижче іншим почерком було написано: „Від Павлика”.