Я не збиралась писати про цю п’єсу, бо не знала, як це зробити без спойлерів. Та, здається, я придумала: замість писати про те, що там є,  я напишу про те, чого там нема.
По-перше, там майже зовсім нема описів (це п’єса, а чого ви хотіли?). Насправді я не розуміла, що хочу описів, до того, як зрозуміла, що їх нема. Всіх цих “місіс Дурслі була худорлява, білява, а її шия була майже вдвічі довша, ніж у звичайних людей, і це ставало їй у великій пригоді: надто вже вона полюбляла зазирати через паркан, підглядаючи за сусідами.” Їх там нема. Змиріться.
По-друге, там майже зовсім нема Геґріда, а жаль.
По-третє, Драко Мелфой виявився на диво неспотережливим (це був майже спойлер, даруйте).
По-четверте, зовсім неясно чому в Гаррі такі погані стосунки з Албусом Северусом  і як на це реагує решта родини. Джеймс, наприклад.
По-п’яте, дуже мало нового. Репортажі Джіні з кубка світу з Квідичу мають динаміку. П’єса ж часами нагадує колекцію чернеток.
По-шосте, мене трохи коробить від того, що  дорослий Гаррі називає професорку МакҐонеґел “Мінерво”, і від того, що Скорпіус став Скорпієм по правді теж.
По-сьоме, я завжди казала, що пишучи про часові подорожі треба бути дуже обережним (тобто мені було би спокійніше, якби замість могили Дока в третьому фільмі “Назад у майбутнє”, з’явилась могила 80-річного дідугана, що вмер, бо час його прийшов і нічого тут не вдієш. І це було б реалістичніше за порожнє місце на цвинтарі ), а тут, таке враження, ніхто особливо й не старався.
Але –
Про те, що є.
Є ще одна мандрівка в світ Гаррі Поттера, дуже яскраві  і дуже схожі на себе Рон і Герміона. І за це кількагодинне занурення, і правдиву часову подорож в свої дитячі емоції я готова пробачити багато недоладностей. Ну добре, всі.