У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: «Почни з мене!» Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.
«Яка вона має бути, та Машина щастя? – запитував себе Лео.- Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..»
– Одначе я знаю напевне,- мовив він уголос.- Вона має бути яскрава!
Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.
– Ліно! – Він зазирнув у словник.- Чи ти «вдоволена, потішена, рада, весела»? Чи тобі «щастить, таланить, фортунить»? Чи все, по-твоєму, йде «гаразд, як слід, добре, чудово»?
Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.
– Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.
– Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише «так» чи «ні». То ти не вдоволена, не потішена, не рада?
– Вдоволені бувають корови, потішені – малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа,- відказала дружина.- А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю…
Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.
– Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.
– Та я й не нарікаю! – вигукнула вона.- Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: «Ану, висунь язика!» Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б’єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується – а як це, а як те, як п’яте та як десяте? – в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з’ясувати, як там рухаються м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..
