Хочу згадати книгу, прочитану навесні, але особливо актуальну на День знань. “Вгору по сходах, що ведуть вниз” – роман американської письменниці Бел Кауфман (тут прийнято додавати “внучки Шолома Алейхема”, хоча вона показала себе як цілком самостійна письменниця. Але прийнято так прийнято. Згадала=) Особливо, враховуючи, що сама вперше почула про цей роман на уроці зарубіжної літератури в школі. Коли вивчали творчість Шолома Алейхема. Ага. Від себе не втечеш, та й від сім’ї не дуже вдається).

Роман розповідає історію молодої вчительки англійської філології, котра потрапила, скажемо, не в блискучу школу, її стосунки з колегами, учнями, їх батьками, давніми друзями.  Розповідає легко, ненав’язливо, цікаво і динамічно, без моралізаторства, зате з гумором і автобіографічними подробицями. Скарб для психолога, вчителя і втомленої людини.

Оригінальною є й будова тексту: роман ніби коробка з записочками, листами, контрольними, інструкціями, наказами,  записами в щоденник, шпаргалками і т. д. Папір усе стерпить. А люди?

Якщо після прочитання цього відгуку чи самого роману, потягне подивитися щось подібне (крім екранізації), спробуйте “Історію Рона Кларка”, “Вчитель на заміну” чи зрештою “Тренера Картера” або “Усмішку Мони Лізи”.