Книжка, що опинилися в мене якось напіввипадково, напівочікувано, передавана і перечитувана. 2013 рік. Майкл. Сторожі тротуару. Колись я та так  і не встигла на її презентацію під час Форуму видавців і от.

Автор – ровесник моїх батьків, екс-і-знову-львів’янин розповідає рвані (і часами вирвані з контексту) історії. Розділи називаються номерами, історії друзів переплітаються і це начебто роман. Хоча можна читати кожну частину окремо, і не сильно вникати про Циркуля вона чи про Руберойда.

Історія дуже прив’язана до Львова, причому більшою мірою до того, котрого я вже не застала, то ж цікаво спостерігати як змінюються місця (і не змінюються музичні смаки).

Найцікавіше в книзі не сюжети і сюжетики, а безумовно – мова. Короткі речення, рвані ритми. Часами – ледь читабельні, часами – з майже віршовими розмірами і їх просто-таки хочеться читати вголос, нервово монотонно.

Хоча найбільше це нагадує розповідь випадкового супутника в електричці.