Тиждень чи два тому я дочитала The Testaments Марґарет Етвуд і ця історія змусила мене згадати, що колись я писала повноцінні відгуки.
(Увага попереду можливі спойлери. Але перший недоспойлер у тому, що сюжет видався мені доволі передбачуваним).
The Testaments пробує пролити світло на історію становлення і занепаду Гілеаду. Як каже у післямові сама авторка (котру Ґуґл вперто визначає саме як поетку, я вважаю це вартує пам’ятати під час читання), цей роман виріс з запитань читачок і читачів “Розповіді служниці” протягом 35 років — а що було далі. “35 років — це багато часу, щоб подумати про можливі відповіді і ці відповіді змінилися, як змінилося і саме суспільство, як деякі можливості втілились” Так ці відповіді змінилися, щоб відповідати викликам часу (поки я говорю про виклики часу не можу не згадати, як мені подобаються сцени догілеадної Америки в серіалі, як вони переписані і дописані, щоби бути ближчими до Америки сучасної).
Ми маємо трьох оповідачок, що описують своє повсякденне життя і те, що бачать, а також — у епілозі — виступ дослідника на конференції (приблизно 100 років по тому). Оцей епілог цілком окрема історія. Якщо оповідачкам можна було співпереживати (чи сперечатися з ними), то манера промови справляє більше враження I can’t believe I still have to protest this shit.
Але до оповідачок — власне на емоційному зв’язку з ними багато в чому тримається сам роман. Ось оповідачка довідалася дещо про себе (про що ми, мабуть, здогадувалися з самого початку), кінець розділу. Історія начебто вичерпана, але кліфхангер лишається. “Бідолашка, як вона це сприйме?”. Емоцій тут буде багато і різних, в цьому заслуга не лише деталей та описів, а й композиції роману, того, як переплітаються — і зрештою сходяться — історії.
“Я робила вибір, а потім кількість варіантів до вибору зменшувалася. “В осіннім лісі поміж двох доріг спинилася” — і вибрала второвану. Вона була всіяна трупами (як це зазвичай буває з такими дорогами), але, мабуть ви помітили, що мого трупа тут нема”
Одна з моїх улюблених сцен The Testaments — момент, коли героїня навчилася читати і подруга передає їй Біблію зі словами “Я маю тебе попередити“. Попередити? Про що? Це ж Біблія! “Там написано не те, що нам казали там написано“.
Я називаю цей роман The Testaments, бо для мене він більше про “свідчення” трьох героїнь, ніж про “заповіти”(чиї? кому?). Але при бажанні його можна читати і як про конфлікт між Старим (історії про Лію і Рахиль та ін) і Новим (“Пізнаєте істину і істина зробить вас вільними”) заповітом. Ця думка допомогла мені примиритися з фіналом (але серйозно, в вас в країні більше >20 років авторитарний режим, публічні страти, виросло покоління, котре не бачило іншого життя, виросло покоління дівчат, котрі зовсім не вміють читати, ви опублікуєте викривальні факти про верхівку і раптово всі прозріють? І міжнародна спільнота™ теж? Це хоч раз спрацювало?)
А останнє речення роману теж з Біблії, з “Пісні над Піснями” (що теж Старий Заповіт), перенесене з романтичної історії в контекст дружби і спільноти воно набуває нових барв:
Аnd love is as strong as death (Герої не вмирають, але двічі подумайте перш ніж говорити це їхнім близьким)
