Роман Тані Малярчук “Забуття” був для мене обов’язковим для читання минулої осені. Ще до всіх премій, антипремій  і дискусій. Від минулого роману пройшло 5 років, та й тема обіцяла бути цікавою.

Інтригувало, що роман про В’ячеслава Липинського. Що я знала про Липинського? Те, що всі вивчали в школі. Писав “Листи до братів-хліборобів”, був монархістом, мав польське походження.

Хоча я мала упередження проти художніх біографій українських політиків (а ви б не мали прочитавши “Маски опадають повільно”?). Звісно, частково мене рятувало надто скупе знаймоство з життєписом Липинського. Але. Перші слова, які я сказала, дочитавши книжку, були “Це не біографія”.

Тут бачимо і звичну манеру оповіді Малярчук, і одну з її улюблених тем страхів. “Забуття” не будуть рекомендувати як додаткове читання до курсів історії. Але воно може зацікавити психологів. Лейтмотив віднайдення себе, допомагаючи комусь, навіть давно померлому, навіть трохи призабутому.

Історія життя В’ячеслава Липинського перемежовується кадрами з життя нашої сучасниці, що, зачепившись за короткий некролог в старій газеті, з’ясовує біографію Вацлава-В’ячеслава (залишаючись безіменною).

Крізь призму закритості головної героїні Липинський бачиться більше як приватна особа, ніж як політик: показано, як українство руйнує його стосунки з сім’єю, як хворіє, як бракує грошей на лікування. Натомість навколо – діяльні фігури – Чикаленко, Франко (котрий старіє і втрачає себе, та все ж показаний в момент слави), строго домогосподині Фін Юлі, навіть дружина Липинського проявляє більшу ініціативу в залицянні ніж він сам.

Тому “Забуття” – це спроба пам’яті, реставрованої, зціленої з снів, газет та архівів. Але й такої, що зцілює того, хто пам’ятає.

А “Книга року ВВС” і “Булька” – то не до мене. Я читала восени.