Нобелівська премія з літератури є однією з найпрестижніших в галузі, проте не гарантує популярності автора. Як відомо, одним із претендентів на отримання першої Нобелівської премії з літератури був російський письменник Лев Толстой, визнаний класик світової літератури, чиї книги видають та читають і зараз, а ім’я відзначеного Сюллі Прюддома залишилось в пам ‘яті більше завдяки факту отримання відзнаки, ніж творчому доробку (українською Сюллі Прюдома перекладала Олена Пчілка [2]). Є звичайно щасливі винятки — Вільям Батлер Єйтс, Джордж Бернард Шоу, Жан-Поль Сартр, проте навряд чи видається можливим глибоке ознайомлення з творчістю кожного нобеліата. Інша річ — промови при нагородженні. Нобелівські лауреати з літератури традиційно виголошують так звану Стокгольмську промову, де мають нагоду викласти свої погляди на певні актуальні проблеми літератури, культури чи суспільства в цілому. Метою цієї статті є короткий аналіз ідей висловлених в стокгольмських промовах лауреатах різних років.

Почнемо із статистичної інформації. За час свого існування премія присуджувалась 106 разів, а її лауреатами стали 110 осіб. Зазвичай лауреатом премії ставала одна людина, однак у 1904, 1917, 1966 та 1974 роках премія присуджувалася одразу двом літераторам, а у 1914, 1918, 1935 та 1940–1943 роках — не присуджувалась взагалі [3] .

Іноді лауреати відмовлялися від присуджених їм премій. Шведський поет Аксель Карлфельдт відмовився від присудження премії, оскільки був учасником комітету, що її присуджує. Зрештою був удостоєний премії посмертно у 1931. Борис Пастернак — лауреат 1958 року — відмовився від премії через тиск радянської влади. У 1964 році Жан-Поль Сартр відмовився від премії, вважаючи, що вона може завадити його незалежності та об’єктивності. Зрозуміло, у всіх цих випадках випадках промов не було.

Давні дискусії “А коли ж у нас з’явиться свій нобеліат” є не стільки прагненням порадіти за конкретного письменника чи письменницю, скільки відзеркаленням думки, що присудження премії піднімає престиж національної літератури в цілому. Чимало нобелівських промов були присвячені оглядам національної літератури та місця лауреата в ній.

У 1930 році Премію було присуджено американському письменнику Льюїсу Синклеру, що було без ентузіазму зустрінуто американською спільнотою через критичність і сатиричність його літератури (раніше його твори викликали обурення представників церкви). Це знайшло відгук в його лекції, що отримала назву “Страх американців перед літературою”. Зокрема він розповідає про реакцію співгромадян на його відзнаку: на думку багатьох, присудивши таку високу нагороду людині, що критично ставиться до американських традицій і звичаїв, Нобелівський комітет принизив США. Окресливши сприйняття його творчості та нагороди на батьківщині, Синклер більшу частину своєї промови присвятив огляду американської літератури та критичної традиції, висловлюючи надію, що Америка зрештою отримає літературу гідну її величі [4].

У 1933 Премію було присуджено не просто письменнику, котрого не люблять на Батьківщині, а письменнику без громадянства, письменнику-вигнанцю, Івану Буніну. Його коротка промова — переважно подяки та компліменти — водночас акцентує на важливості свободи думки і совісті для людини, особливо людини творчої.

Роже Мартен дю Гар в 1937 каже: “Я щасливий, що високе шведське зібрання визнало небхідним зупинити в цьому році свій вибір на французькому письменнику, виразивши особливу честь нашій французькій літературі” [4]. Дев’ятьма роками пізніше, в 1946, зовсім в іншій тональності торкається національного питання Герман Гессе: німецький письменник, громадянин Швейцарії, котрому присудили премію за рік після закінчення ІІ Світової війни: “колотнеча всіх років після 1933 знищила в Німеччині всю працю мого життя”.

Починає свою промову з присвяти Батьківщині югославський прозаїк, уродженець Боснії Іво Андрич. Він вважає присудження нобелівської премії актом підтримки культури країни, що тільки намагається зробити внесок у світову скарбницю. Проте більша частина його промови розкриває особливості повісті та оповідання як жанру, зв’язок між історією та сучасністю. Балканець підкреслює, що кожна оповідь має бути продиктована не ненавистю, а любов’ю та пошуком порозуміння.

Не міг оминути теми рідної літератури і Йоргос Сеферіс, відзначений у 1963 “за видатні ліричні твори, написані з глибоким сприйняттям світогляду старогрецької культури” [3]. Його промова має назву “Деякі віхи грецької традиції” та дає нарис історії грецької поезії від ІІІ до ХІХ століття. Називаючи імена, швидше за все невідомі чи маловідомі присутнім, оповідаючи про сплетіння народної та книжної традицій, Сеферіс все ж не береться розповідати про своїх сучасників. Поет завершує свою промову алюзією до Гомерової “Одіссеї”.

Творчість Агнона Йосефа Шмуеля (автонім Чачкес), уродженця Бучача (нині Тернопільська область), написана івритом та пронизана алюзіями на Тору і Талмуд. У короткій промові він відзначає, що “народився в Галичині, а повинен був народитися в Єрусалимі”. У творах Агнона присутні і картинки сучасного йому Бучача-Шебуша, але тематика і образи його світу значно ширші.

Не може не говорити про Батьківщину Александр Солженіцин. Нобелівська премія йому присуджена в 1970, та Солженіцин не зміг поїхати отримати нагороду. У 1974 він був позбавлений громадянства СРСР та висланий до ФРН, звідки нарешті зміг поїхати в Швецію. Солженіцин не бачить себе відірваним від російської літератури, він цитує Достоєвського й Соловйова.

На противагу Агнону, Солженіцин прочитав досить велику за обсягом лекцію. Письменник не затаїв образи чи ненависті на Батьківщину, проте відчуває відповідальність за ту несправедливість, що коїться в його країні: “письменник – не сторонній суддя своїм і сучасникам, він також винний у тому злі, яке відбулось у нього на батьківщині або з його народом” [4].

Промова Габріеля Ґарсія Маркеса, лауреата 1982 року, називається “Самотність латинської Америки”. Маркес виводить історію латиноамериканської літератури з подорожніх нотаток Антоніо Піфагетті, супутника Магеллана в його навколосвітньому плаванні. Записки Піфагетті хоч і є найповнішим звітом про мандрівку, водначас змальовують зустрічі з різноманітними фантастичними звірами й птахами.

Самотність Латинської Америки полягає у кардинальній відмінності її історичного шляху від шляху розвитку решти світу. Попри пошесті і катаклізми, війни і випробування, Латинська Америка обирає життя і прагнення до свободи.

У 1988 Нобелівська премія вперше була присуджена арабськомовному письменнику — єгиптянину Нагібу Магфузу. Він не зміг прибути на церемонію особисто, підготовлену ним промову виголосив представник. Нагфуз відзначив, що нагородою відзначено більше арабську мову, ніж його особисту творчість. Велику увагу в своїй промові письменник приділяє проблемам “третього світу”, осколкам Єгипетської держави, Візантійської імперії. Магфуз закликав Західний світ допомогти країнам що розвиваються у їх прагненню до миру й добробуту. Письменник зберігає оптимізм та вважаєзло набагато слабшим, ніж ми його уявляємо.

Перший китайський лауреат Гао Сіньцьзян (2000) у своїй промові ставить непросте завдання “Обґрунтування літератури”. Представник ще однієї тоталітарної держави, він намагається відмежувати літературу від пропаганди: коли література стає прапором нації, рупором партії, вона перестає бути літературою. Гао Сіньцьзян розповідає про репресії проти китайських письменників та книжок, а також про історію китайської літератури. Література долає ідеологічну вузькість і державні кордони, водночас вона є чимось дуже індивідуальним.

Про взаємодію політики та літератури говорив в 2005 Гарольд Пінтер. Його промова “Мистецтво, правда і політика” багато в чому нагадує памфлет. Змальовуючи ситуацію на близькому Сході португальський драматург не шкодує викривальних реплік ні в бік США, ні в бік “маленького ягняти” Великобританії. Проте його промова унікальна не тільки цим: Пінтер читає свого вірша “Смерть”. Як побачимо далі, навіть поети не схильні до автоцитування у своїх промовах, хоча слід визнати, що вірш дуже органічно вписується в канву виступу.

Коли мексиканську художницю Фріду Кало запитали, чому вона на стількох картинах малює себе, вона відповіла, що є об’єктом, який знає найкраще. Говорити про себе для письменника означає не тільки говорити про свою країну, а й говорити про письменницьку працю.

У 1949 Вільям Фолкнер описуючи особливості свого часу та місце письменника в ньому заявляє: “Людина не тільки вистоїть, а й переможе… І обов’язок поета чи письменника — писати про це”. Продовжує цю ж тему в 1954 Ернест Гемінґвей. Він багато розповідає про самотність та елегантно закінчує свою промову висновком, що все, що письменник хоче сказати людям, він має не говорити, а писати.

У 1957 Альбер Камю щиро й емоційно розповідає про письменницьку працю, її роль в своєму житті та роль письменника у суспільстві. Митець Камю не є самотнім, поки має своє мистцетво та правду. Письменник більше не є тим, хто робить історію, він переживає історію або втрачає своє мистецтво. Водночас, описуючи риси ідеального письменника, визнаючи що йому їх бракує, Камю стверджує, що саме прагнення до ідеалу зробило його тим, ким він є [1].

“Жива сила реалізму” – так називається промова Михайла Шолохова, нагородженого в 1965. Шолохов, до речі, українець по матері, “гордий з того, що ця премія присуджена письменнику російському, радянському” розповідає звичайно ж про соціалістичний реалізм. Метою такого реалізму Шолохов вважає говорити людям правду, підтримувати їх в боротьбі за мир та справедливість.

У 1998 премію присуджено португальському письменнику-комуністу Жозе Сарамаґо. Промова Сарамаґо “Про те, як герої вчать автора ремесла” є не ідеологічною, а повністю опирається його особистий досвід та родинні історії. Письменник розповідає про протипів своїх героїв, прагнення зберегти портрети близьких людей. Зупиняючись на мотивах, що спонукали його написати один із найбільш суперечливо зустрінутих романів “Євангеліє від Ісуса” Сарамаґо розповідає про численні біблійні драми та намагання розділити видимий і невидимий бік речей.

Гюнтер Ґрасс, лауреат 1999 року виголосив промову “Далі буде…”, присвячену роздумам про майбутнє романістики та розповідного жанру взагалі. Оповідь за Ґрассом є формою виживання та формою мистецтва. Навіть книжки породжені любов’ю можуть сприйматися з ненавистю та відразою. Проте література, як динаміт, винайдений Нобелем, має вибухову силу. Попри глобалізацію, оманливу привабливість інтернет-комунікацій та клонованих сюжетів, роман матиме продовження, “розповідачі оживлять нас своїм диханням, по-новому прядучи нитки старих історій”.

Питання “для кого пише письменник?” хвилює Імре Кертеса, угорського прозаїка, в’язня Освенціма та Бухенвальда, нобелівського лауреата 1929 року. Відповідь його проста: для самого себе. Розповідаючи про свій досвід, своє житя, Кертес акцентує увагу не на фактах і подіях, а на переживаннях миттєвостей, естетичних чи екзистенціальних одкровеннях.

Промова австрійки Ельфріди Елінек (2004) про аутсайдерство. Елінек страждає на соціофобію, тому не поїхала на вручення премії. Письменник приречений на аутсайдерство, бо систему не можливо описати зсередини. Трепетний і емоційний, плутаний і метафоричний текст про мову (“Я знала її тако-ою мацюпусінькою. Колись давно, коли мова була моєю дитиною. Зате тепер яка вимахала!… Я полонянка мови, вона мій вартівник… Вона вислизнула з моїх рук, я в її руках” [4]) дає доволі точне враження про романи й п’єси письменниці.

Практично усі поети, що отримали нобелівську премію так чи інакше говорять про поезію.

Поезія, на думку Сен-Жона Перса, лауреата 1960 року, хоч і часто протиставляється науці, є її сестрою. Поезія є не тільки способом пізнання, а й способом життя. Поет є тісно пов’язани з історією та своїм часом.

Хоча лауреат з Чилі Пабло Неруда і порівнює свою промову з подорожжю Батьківщиною, її основна тема — поезія у всій своїй величі і невизначеності. Неруда балансує на грані між міфічністю і реалістичністю, говорити — це творити міф про реальність: “Кожен мій вірш намагається бути відчутим на дотик предметом, кожна моя пісня — знак єднання у просторі,де сходяться всі шляхи або ж шматок каменю чи дерева, на якому хто-небуть, ті, хто прийде, змогли б накреслити нові знаки”. Як і його попередники, Неруда розмірковує про самотність На його думку, для поета самотність не можлива, бо він повинен учитися в людей та використовувати кожну можливість для прийняття і спілкування. Обов’язок поета — сприяти віднайдення особистої людської гідності його читачів.

Лауреат 1980 року Чеслав Мілош звертається до теми формування поета у вічному конфлікті між попередниками та сучасниками: “Залишаючи за собою книжки, ніби скинуті зміїні шкіри,щоб утекти від того, що поет зробив раніше, поет одержує Нобелівську премію”. Поети формують ланцюг, що з’єднує минуле, сучасне і майбутнє.

Теми самотності та інакшості поета торкається також Йосип Бродський, котрому премія була присуджена в 1987 році. Письменник не може говорити за письменника, поет за поета. Так само індивідуальним є й сприйняття поезії, мистецтва взагалі. Справжню небезпеку для поета Бродський вбачає не в репресіях з боку держави, а в інтеграції в її машину. Водночас розвинений естетичний смак може служити імунітетом проти пропаганди: “За чиїм би образом і подобою ми не були б створені, нас уже п’ять мільярдів і іншого майбутнього, ніж окресленого мистецтвом у людини немає. У протилежному випадку нас чекає минуле передусім політичне, з усією його масовою поліцейською привабливістю”.

Бродський завершує свою лекцію з’ясуванням, хто є поетом. Поет — це засіб існування мови, він є залежним від мови і традиції. Вірші пишуться з потреби, а не бажання їх писати.

Нобелівська промова ірландця Шеймаса Гіні називається “Данина поезії”. Гіні перелічує видатних поетів різних часів та з різних країн світу. Якою б широкою не була палітра тематики їх творів та виражальних засобів, якими б різними ритмами і техніками не послуговувались, всі вони сприяли перетворенню і вдосконаленню світу, ламаючи канони, творячи нове. Поезія була і є виразником долі поета та його сучасників.

Наступного, 1996, року нобеліаткою стає польська поетка Віслава Шимборська , котра в промові “Поет і світ” говорить про письменницьку працю, натхнення та пошуки. Натхнення не є привілеєм поетів, воно доступне кожному, що працює з любов’ю до справи. Пані Шимборська вважає, що поет повинен постійно повторювати “не знаю”. Вірші — це спроба пояснення світу, спроба приречена на невдачу, проте необхідна. Тільки постійний пошук відповідей і нових питань робить поета поетом.

Підсумовуючи все вищесказане, можна відзначити основні теми, яких торкаються письменники у своїх промовах: літературна традиція батьківщини, огляд суспільно-політичної ситуації в країні та світі, відповідальність письменника, особливості його духовного світу. Можна простежити, що про літературну традицію більше схильні говорити письменники, чиї національні літератури відзначені вперше або в цілому маловідомі (Югославія, Нігерія, Тринідад і Тобаґо), або переживали чи переживають складні часи (ФРН, СРСР), а також представники країн з багатою історією літератури (Греція, Єгипет). Поети майже завжди приділяють увагу жанровим особливостям поезії, відчуттю поетом своєї Самості, Інакшості, Самотності.

Багато письменників відзначають міцний зв’язок між своєю творчістю та особистим досвідом, історією родини та країни, залежність свого письма від мови і натхнення, суспільно-політичних процесів, відчувають свою відповідальність за написане або страждають від необхідності бути єдиним адресатом письма.

Джерела

1. Камю Альбер. Шведські бесіди/ Альбер Камю. Щаслива смерть. Перша людина – К. Юніверс, 2005. – 416 с. – (Лауреати Нобелівської премії) — с. 387-414.

2. Пчілка Олена. Твори/ Упорядкування,авторська передмова і примітки Н. О. Вишневська.- К. Дніпро, 1988. ‑ 583 с., с. 92 — 93.

3. Список лауреатів Нобелівської премії з літератури. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Список_лауреатів_Нобелівської_премії_з_літератури

4. Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати нобелівської премії з літератури 1901 – 2006.- К. Грамота, 2006.- 504 с., іл.

Для часопису Коло