Роальд Дал – моя давня дитяча любов, навіть не з часів “Чарлі і Шоколадної фабрики” від “Абабигаламаги”, а ще раніше з “Містера Фокса та його друзів” із збірника англійських казок, подарованого колись на Миколая. Але, як це часто, буває з віком, дитячі книжки перестають здаватися дитячами, а направду таки страшними.
Дал пише про відьом в гіршому сенсі цього слова: вони дивовижно потворні, з кігтями і квадратними ступнями, з лисими головами і мріють перетворити всіх дітей світу на мишок, щоб потім їх виловити мишоловками їх же батьки, вони легко винюхують чисту дитину.
Дал вкотре розписується в нелюбові до повних і любителів поїсти (пам’ятаєте Авґустуса Ґлупа чи директорку Матильди?). Адекватних батьків в нього теж немає. Знову.
Але я дуже чітко уявляю зграю дітисьок, що сидять десь колом і в захваті слухають, як хтось, схожий на Кетлін Келлі з “Вам лист” читає про пригоди Люка і його бабусі.
Екранізовано (як і більшість дитячих романів Роальда Дала). Як і більшість дитячих романів Роальда Дала екранізовано в дещо/сильно зміненій версії