Не  пройшло й місяця, як я знайшла в собі сили написати про Чернівці. Невелике, але унікальне буковинське місто, що пережило бабцю Австрію, румунську окупацію, радянську окупацію і намагається вижити в Україні (з перемінним успіхом).

Що вражає в Чернівцях? Навіть, не впевнена. З одного боку, завдяки румунській окупації вціліло багато архітектурних довоєнних пам’яток, і любителям історії є на що глянути. З іншого боку, через (причина мені невідома) не вціліли дороги. Таких страшних вулиць практично в центрі обласного центру (даруйте за тавтологію)  я не бачила  ніде!

Люди дуже гостинні і толерантні. В перший день на вулиці якась жіночка почула, що я по телефону уточнюю дорогу, зупинилась і почала пояснювати, як найкраще пройти. В останній день цікавий дядечко пробував навчити мене користуватися моєюж картою (ха-ха, але він щиро намагався допомогти). В хостелі Like одного ранку, коли я трохи нездужала і лікувалась сном мені заварили чай. Причому не просто заварили в одній із своїх “чергових” чашок, а вирахували серед усіх мою улюблену, котру я взяла з собою  в подорож і заварили в ній! Іншого дощового дня, коли я загорнулась в ковдру (і це початок липня!) вони включили опалення.

Що в Чернівцях нудне, так це назви вулиць і площ – Центральна, Головна, Київська, Харківська… Хоча трапляються і радості типу “вул. Йоганна Вольфганга фон Ґете”.

 Одноманітність у назві вулиць розбавляє дуже творчий підхід до вивісок і реклам. 

І – не лякайтесь – танк на вул. Гагаріна. То не нова війна докотилась, то пам’ятник часів ІІ Світової.

Якщо ви раптом опинилися в Чернівцях, варто піти в музей Івасюка (вул. Маяковського, 40), походити місцевою Алеєю слави

та старими цвинтарями. 

На Головній є цікава букіністична крамничка, а вул. Кобилянської (уроджена Панська) – все життя була красивою пішохідною вуличкою. На людей подиивитися, себе показати. І – помилуватися містом.