Герої не можуть існувати в вакуумі, їх потрібно помістити в певне середовище. Іноді це середовище виходить за межі тла, а стає повноцінним учасником подій, як-от Париж в “Соборі Паризької Богоматері” Віктора Гюґо, шотландські краї в “Грозовому перевалі” Емілі Бронте чи Київ в “За двома зайцями” Михайла Старицького. Підручник географії пропонує називати містом великий населений пункт, що визнається містом законодавством країни. В одних країнах місто має мати 10 000 мешканців, в інших — 5000 і т.д. Так само, простежуючи описи міст в літературах різних часів, побачимо, що місто всього лиш те, що називають містом. Якщо міщанин часів Київської Русі міг жити з рибальства, то міщук-рибалка в наш час — явище екзотичне (якщо звісно не живе в портовому місті і не працює на велику риболовну компанію). Рисами міст ХІХ-ХХІ століть є індустріалізація, пізніше — домінування інформаційної сфери на сфери послуг над промисловою.

Як же описують міста в художній літературі сучасні українські письменники? Міста в творах проявляються через специфічну архітектуру (в тому числі бібліотеки, крамниці, мости, вокзали), транспорт, рідше — через соціальні зв’язки що творить місто. В нашій літературі частіше можна побачити описи містечок чи окремих районів великих міст, ніж великих міст в цілому. Мегаполіси описуються частіше з точки зору приїжджих, є концентрацією байдужості та самоти. Тут варто згадати, що “велике місто — велика самотність” казали ще давні греки.

Наскільки реалістичні описувані міста, і чи важко вони піддаються ідентифікації? Риси конкретних місцьКиєва легко вгадуються в “Вечірніх крамницях вулиці Волоської” та “Славці” Галини Ткачук, “Ми” Тетяни Винокурової Садиченко, Львова — “Королівсті” Галини Пагутяк, Тернополя і Збаража — “Теплих історіях” Надійки Гербіш. Зрештою, такий підхід в нашій літературі маєщонайменше столітню традицію — дослідникам вдалося визначити сучасні адреси персонажів Винниченкових “Записок кирпатого Мефістофеля”.

Що ж, коли письменику бракує реальних міст і він вигадує нові? Наскільки вони відрізняються від своїх побратимів з каменю й бетону. Виявляється дуже мало. Зрештою вигадування може йти двома шляхами — “домальовування” реальних міст на основі легенд (“Урізька готика” Галини Пагутяк) чи фантазії автора (“Танґо смерті” Юрія Винничука, власне, у тому, що Львів з усіх українських міст, здається, найбільше містифікується в сучасній літературі, велика його заслуга) чи створення “абсолютно” нових міст. Нижче покажемо, як вигадані міста виростають із збудованих. Ще ремарка: Юрій Андрухович спробував обидва методи в ще в “Московіаді” та “Рекреаціях” і зрештою видав збірку есеїв про цілком міста (“Лексикон інтимних міст”).

Вигадане місто може нести два цілком протилежні навантаження — узагальнення та виокремлення. З одного боку, воно часто виступає типовим представником міст якогось часопростору (чи й всієї країни, світу), іноді навіть з підкресленням, гіперболізацією певних рис, з іншого — дозволяє створити деякий унікальний об’єкт, населити його своїми законами та легендами.

Першими вигадують міста автори фентезійних творів та творів для дітей. Наприклад Медове та Велике міста з торішньої повісті Дзвінки Матіяш “День сніговика”. Тут міста більше знаки, окреслення території, протиставлення рідного затишного Медового міста Ірми столичному Великому. У Медовому місті (на березі Медової ріки) — дім, школа і ковзанка, у Великому — Особлива математична школа, Центр роботи з психікою, палац — словом мало хорошого (“у дітей, народжених у Великому місті з почуттям гумору погано”).

Психологи стверджують, що уява лише рекомбінує побачені раніше елементи. Так виникають кентаври і русалки. Десь так і виникають літературні міста.

Сценою для реалістичних подій можуть бути реальні міста (хоча частіше такі історії взагалі не потребують сцени), проте пишучи містичні твори про наш час, небезпечно вибирати за місце дії знайомі міста – втрачається частка достовірності. Звичайно, виняток становлять історії, пов’язані з наявними легендами. Дракула має жити в Трансильванії, Сайлент-Гіл треба вигадати.

«Чортопіль зусібіч оточений горами» — т аким є один з епіграфів до “Рекреацій” Юрія Андруховича. А що ж в самому Чортополі? Програмка Свята Воскресаючого духа, на котре з’їжджаються герої, дозволяє побіжно ознайомитися з локаціями міста: зал засідань міськкому компартії, дерев’яна церква Воскресіння, в котрій ще недавно зберігали міндобрива (і свято , кінотеатр “Росія”, площа Ринок, стадіон “Трудові резерви”. Спонсорами свята значаться кооператив «Металіка» та спільне підприємство «Інтерсекс». Ці назви й об’єкти доволі промовисто вказують на співвідношення ролей різних історичних епох в нинішньому місті.

Ринок — традиційна, історична назва для центральної площі, церква переосвячують, інші мікротопоніми несуть на собі важкий відбиток СРСР, вони завжди консервативніші. Назви ж підприємств показують, куди рухається місто: переймає масову західну культуру, гіперкомпенсує роки радянщини, зрештою цілих два єпископи на освячені церкви — теж симптом гіперкомпенсації за роки вимушеного безвір’я. Ці назви порожні, в них — дух епохи, проте а первісне призначення — інформувати про рід діяльності підприємства — вони виконують слабо.

Багато в чому подібне до Чортополя й одне з найвідоміших вигаданих міст української літератури двотисячних — Мідні Буки з романів Любка Дереша (“Культ”, “Поклоніння ящірці”, “Архе”, “Намір”). З одного боку, місце повністю вигадане, з іншого — його побут містить (часто гіпертрофовані) риси західно-українських містечок 90-х, ймовірні прототипи — Сколе, Перемишляни, частково Львів. Назва Мідні Буки не є випадковою, чого не приховує сам автор (“Буки-бяки? Теж мені фани Конан-Дойля”, [1,51]), а походить від назви маєтку з одного з оповідань про Шерлока Голмса та самого оповідання. Вайолет Гантер, головну героїню оповідання “Мідні буки” начебто наймають за гувернантку, а насправді, щоб видати за доньку власника маєтку. Мідні буки — сигнал для читача: будь напоготові, усе не те, чим здається.

Якими ж вимальовуються Мідні Буки? Майже звичайними. Школа, пам’ятник жертвам НКВД, типовий набір газет і часописів, цвинтар (чомусь з вандалістськими написами на надгробках), єдине — густі ліси й високі гори (знову!) довкола (так, що не ловить жоден мобільний оператор, зрештою в часи написання таким нікого не здивуєш), гірські озера неподалік. “Містом панувала певного роду Ідилія-після-чуми: порожні акуратні вулички, чисті сквери, безлюдний прибраний парк…// Тільки не раджу гуляти тими вулицями затемна: можна й заблукати.// Як це вже не раз траплялось.” ([1,107].

Фізична ізольованість стає передумовою ізольованості метафізичної. Саме гори видаються джерелом магічного: “той блуд ніби спустився з гір і засів у серці міста”. Що ж протиставляється блуду? Однозначно не християнство: церковця в місті одна, православна (досить нетипове явище, треба визнати), та й та давно забула про Бога.

“З Гіацинтовим домом явно було щось негаразд” [2, 34], але саме він в “Культі” стає ліцеєм “Шкура оленя”. Власне, крім Гіацинтового дому з “Поклоніння ящірці” в “Культ” (різниця між подіями 8-10 років) перекочовує часопис “Патріот” та Ромко Корій — будівля, газетка, людина.

Бертольд Брехт казав, що місто — це не стіни, а люди. Дослідження міста саме з людського боку пропонує Таня Малярчук в романі “Ми. Колективний архетип”. Двох жінок, що мали необережність оселитися в місті спершу піддають тотальному стеженню, потім просто виганяють. Раїда і Катерина надто особливі, щоб бути прийнятими. Розповідь у романі ведеться від 1-ї особи множини. І приїжджі жінки і давні мешканці є однаковим інструментами. Текст ілюструє тезу, що місто — людський мурашник. Для “ми” неважливі інтереси конкретних мешканців (що з того, що студент Завадський покінчив з собою після залицяння до Катерини за намовою громади), важливі лише інтереси спільноти.

“Місто – це мережа каналізацій. Знайомі його мешканці чи ні – їхні ектременти однаково тектимуть єдиним руслом. Є міста, жителі якого це зрозуміли, і наше місто належить до таких. Ми знаємо, що ми все одно разом. Нас об’єднує міська історія і архітектура, в нас подібні обличчя і конституція тіла, ми говорим одним діалектом і одним жаргоном, в нас спільна мафія і спільна поліція, тому кожен з нас знає, що місто – це ми. Ми не існуємо поза містом, хоча воно існує поза нами. Місто – надбудова над нашими тілами, узагальнення нас, термін, що означує нас всіх, ми розумієм місто не фізично, а метафорично. Дехто з нас думає, що місто – тільки дороги і тролейбусні шляхи, або горизонтальна територія, помножена на вертикаль багатоповерхових будинків, або я плюс родичі, знайомі і сусіди, або асфальт мінус кілька дерев. І це правда, але частково. Спільний плин ексрементів – найменше, що нас гуртує. Духовний зв’язок між нами, тобто традиції, етика і мораль, вищий за екстременти. Ми відчуваємо обов’язок звичаю бути мешканцями саме нашого міста. Аристотель назвав це етосом, і ми йому віримо.”. [3,85]

Для Малярчук опис міст — не рідкість. Її герої часто взаємодіють з соціумом в різних формах, розкриваються через професійну діяльність, особливо це проявляється в збірці оповідань “Звірослов”, персонажами якої є бібліотекарка, колишня вчителька української мови, працівники залізничної станції, продавчиня овочевого ринку, чиновниця та ін., представники індустріальних чи інтелектуальних професій. Авторка розповідає про вокзали, мости, підземні переходи, котрі є об’єктами безіменного міста, міста-ідеї. Проте в наступному романі “Біографія випадкового чуда” локація визначена — Сан-Франциско, “невелике українське містечко більше на захід, ніж на схід”, прототипом якого є Івано-Франківськ. Місто показане більше через призму соціальних установ і стосунків, ніж об’єктів.

Тут і міський ринок, і проблема бродячих тварин, і всі кола пекла бюрократії соціальних служб, і повсюдне хабарництво. Наївність і простота Лєни підкреслюють хиби, до яких ми звикли настільки, що не помічаємо. Місто недосконале, але це не данність, а факт, котрий можна і треба виправляти.

1. 1. 1. Дереш Любко, Культ, Львів. – Кальварія 2006. – 208 с.

      2. Дереш Любко, Поклоніння ящірці, Харків. – Фоліо, 2007. – 208 с.

      3. Малярчук Таня, Як я стала святою, Харків. – Фоліо, 2008. – 190 с.

Для часопису Коло