Лєна з дитинства була особливою: без царя в голові, навіть Бог у неї був позичений. Лєна облишила молитися – і нічого, грім не побив, і кульова блискавка, що колись спалила її улюблену виховательку, оминула. Але втратити віру в чудо їй не дала Божа Матір у жовтій хустці, яка нагодилася рятувати її земляків, поки сама, уже доросла, Лєна тренувалася на бездомних собаках.Чим обернеться власна спроба героїні допомогти ближньому — польотом над гніздом зозулі чи вознесінням?
Так виглядає анотація цієї книги. Але вирішальним аргументом “за” у дилемі “купити чи не купити” для мене стала не анотація, а ім’я авторки.
Таня Малярчук — автор 5 книг прози, написали б на обкладинці редактори з “Фоліо”. Але ця книга вийшла в “Клубі сімейного дозвілля”, що змушує мене згадати, що про сім’ю Лєнину ми майже нічого не знаємо, а навіщо сім’я чуду?
Умовний часопростір— Україна, 90-ті: “Вона народилася там, де не любити Росію — справа історичної справедливості…. якраз тоді, коли виховательки і няні здирали портрет Леніна зі стіни в актовому залі“. Але попри це, інтелігенцію, що торгує на базарі, мимохідь згаданих кримінальних авторитетів, ремарки на кшталт “На нашій землі бути багатим якось непристойно. Тоді тебе мають або за злодія або за продажну шкуру” ця книга ніхтрохи не схожа на Жаданові вловлення духу часу чи пошуків себе. Це історія про втрачене і знайдене. Про відшукання Того-Не-Знаю-Чого. Про дива.
Але іноді маленький епізод розкриває більше, ніж цілі романи:
“Ще Лєнина бабця казала:
— Ніколи не буває так, щоб не вийшло на добре.
Лєна казала:
— Буває“
Чим не ілюстрація зміни світогляду за якісь 2-3 покоління?
Зрештою, про дива Малярчук писала давно. Один із “Голосів” казав, що кожному на життя випадає побачити 2 чуда, і що “Іноді чудес трапляється менше, ніж за статистикою”. Лєна стомилася чекати чудес і рахувати статистику. Лєна береться шукати чудотворців і творити дива сама. Хіба ж не чудо в бюрократичній країні інваліду отримати інвалідний візок?
На 240 сторінках читач, крім Лєни (котра наполягає, щоб її називали саме так) зустрінеться з іншими колоритними персонажами — вихователями, вчителями, студентами, спортсменами, ура-патріотами, йогами, сектантами, лікарями, шахраями, інтелігентами, бандитами, чиновниками (причому здебільшого такими, яких хочеться не викокремлювати в окрему групу, а віднести до попередньої), та іншими людьми до пацієнтів психлікарні включно. Така собі прогулянка із задоволенням і не без моралі.
І закінчити хочеться, як і сам роман, словами Лєни “Такі-то бувають історії. Але історії, звичайно, бувають ще й не такі…“
