Книга Анни-Лєни Лаурен “У горах всі рівні”, перекладена Наталею Іваничук вийшла в 2012 році у серії “Приватна колекція” літературної агенції “Піраміда”. “У горах всі рівні” власне була першою з прочитаних книг Лаурен і змусила мене шукати інші. Тонкий баланс між фактами з підручників географії та історіями людей, чиїми долями граються політики. Репродукції з Піросмані на форзацах чомусь викликають ностальгію і думки, що за століття в сільському побуті мало що змінилось.
“Усе спілкування на Кавказі таїть у собі приховану інформацію. Нічого не проговорюється вголос, жодної конкретики“, – таке спостереження присутнє у вступі “Кавказька ніч”. Далі бачимо намаганя читати між рядків, слухати паузи, переходити кордони і берегти людей.
Життя і смерть – звичні для нас речі – про Чечню.
Історія дійсно вийшла про Чечню, де головна вулиця Грозного називається Проспектом Путіна, не про Ічкерію. Якщо слово “Ічкерія” в багатьох асоціюється з безкомпромісною боротьбою за свободу, то “Чечня” – з поневоленнями і кривавими розправами, де вже давно важко визначити на чиєму боці правда. Проте авторці явно імпонує непохитна затятість чечен, їх врода та прагматизм. Але країна (автономія? територія?) ще довго відчуватиме наслідки бомбувань і корупції, котра вперто в’їдається в її тіло. Водночас багато чеченців симпатизують працелюбному Рамзану Кадирову, бо “росіяни уже не наважуються виткнути носа з військових баз”.
“Все моє життя – суцільний струс мозку“.
Чечня – переважно ісламська країна, але жінки тут навчаються в університеті, працюють, ходять на демонстрації. Але з кожним наступним роком, вимоги до “скромності одягу” зростають. Центр чеченського життя – “тейп” – розширений клан, громадська думка важливіша за владні інституції.
Повагу треба заслужити – Дагестан.
Дагестан населений представниками більш ніж 30 національностей з унікальними мовами та культурами, але відсутність чіткої політики та механізмів пошуку компромісів залишає більшу частину країни в бідності.
“Найдужче мене непокоять не бандити, а ісламізація“
Нема гіршої долі, ніж боятися бюрократів – Інгушетія.
У 1944 інгуші були депортовані в Сибір, а повернутися змогли тільки в 1957, такі рани не швидко проходять з пам’яті народу. Та лишається кавказька щедрість і гостинність: у 90-х півмільйонна Інгушетія прийняла майже чверть мільйона біженців з охопленою війною Чечні. Та зараз одна з найбільших бід Інгушетії – викрадення людей. Як у всіх кавказьких мусульманських республіках, в Інгушетії зростає роль ісламу в суспільстві. Причому релігйне домінування повертається під маскою відновлення традицій.
Нас ніхто не чує – Північна Осетія. Осетинською – Аланія.
НЕймовірно, але факт: щоб потрапити з російської республіки Інгушетію в російську республіку Півчну Осетію треба перейти кордон. у 1992 країну спіткала громадянська війна між осетинами та інгушами, неприязнь відчувається досі. Це в Північній Осетії є місто з красивою назвою Беслан і жахливою трагедією у перший день вересня 2004 р. Відголоски війни? Рука Москви? Всього потроху.
Кабрдино-Балкарія – штучно створена республіка.
Мечеті сусідять з церквами, балкарці непокояться засиллям кабардинців в силових структурах. В Нальчику народилися Діма Білан і Саті Казанова (“Фабрика”). Здається, штучність утворення навчила людей шукати компромісів: навіть знятий пам’ятник Леніну повернули, щоб ніхто не почувався скривдженим.
Абхазія – кавказька цукерочка з секретом.
І тут ми переходимо кордон в Грузію. Ну як в Грузію, абхази вважають, що мають бути незалежними (принаймні від Грузії), війна 1992-1993 раптово відгукнулася в 2008 – але вже з підтримкою Росії. Росія визнає незалежність Абхазії та Південної Осетії та цнотливо прикрила їх території хмарими, показуючи карту Грузії на відкритті Олімпіади в Сочі. Громадянська війна початку 90-х називається в Абхазії Великою Вітчизняною, що символізує…
Південна Осетія – країна якої не існує.
Нам думку авторки, незалежність Південної Осетії (та й Абхазії теж) найкраще ілюструє той факт, що в Осетію її не впускали без згоди працівників МЗС Росії. Це її трохи дивує, та після мандрівок Кавказом уже не дивують визначені наперед результати виборів, численні зажурені, але стійкі вдови, хитросплетіння дружби й ворожнечі між представниками різних народів, що роками живуть поруч. Багато сліз, крові, ненависті. Багато надії.
Грузія – після війни – до голови по розум.
Переважно християнська Сакартвелло епохи Саакашвілі. Приїхати в Грузію з штампом Південної Осетії в закордонному паспорті – річ складна, але можлива. А навпаки? Грузія чекає допомоги від Заходу, але Захід не настільки зацікавлений у Кавказі, щоб йти на конфронтацію з Росією. Нічого не нагадує?
