Мопассан казав, що любов – це все і це все, що ми про неї знаємо. 20 років тому я могла б сказати те ж саме про радіо, якби звичайно вміла ясніше формулювати свої думки чи конструювати алюзії. Але конструювала я тоді тільки ілюзії, однією з яких була віра у всесильність радіо.

Уявіть собі – середина 90-х, село, дорогу до котрого перемітає кожної зими (ви пам’ятаєте зими 90х? Вони прецизійно починалися на Михайла і демонстративно тривали до Великодня), регулярні відключення світла, даруйте електропостачання, поламаний чорно-білий телевізор, відсутність газет…

Газети в селі передплачують або статечні вуйки, щоби впевненіше говорити «за політику» в компанії таких самих статечних вуйків або власники справних телевізорів, котрі або живуть «на горбку» або вивісили антени чи то на металеві прути чи то на ближні дерева. Обласна газета періодично публікує прохання не писати заявок на бажані фільми та телепередачі – вони ж не складають телепрограми, а тільки публікують те, що надсилають канали. Каналів до слова не так і багато, тих, котрі можна зловити антеною на яблуні – й того менше.

Залишається радіо. Стареньке проводове радіо. Про тих, хто «обрізав дроти» говорять майже таким притишеним голосом, як про єдину в селі сектантку, що попалила ікони. Проте іноді через негоду зв’язок уривається, прирікаючи хати на тижні тиші.

Радіо не публічне. Жінки часом збираються переказати одна одній кілька серій «Санта-Барбари», чоловіки – новини з Чечні чи Будапешта, підкріплюючи свої слова потрясанням величезних газетних шпальт. Новини з радіо не переказуються. Вони залишаються в тіснуватих кімнатах з стінами, що мокріють, вікнами, що замерзають і піччю, котру треба розпалювати двічі на день.

Влітку радіо якось стишується чи то через часті грози чи то тому, що дні минають надворі і в полі, а вечори надто короткі, бо треба ж виспатись перед новим днем.

Але взимку…Вечорами радіо нагадує про необхідність вмитися і почистити зуби. Воно ж вирішує, коли мені йти спати все це — Вечірня казка, що закінчується о 8 вечора за Києвом. Зрештою, радіо вирішує, котра година, бо в домі один годинник (а не по одному в кожному гаджеті) і якщо забути його завести, ти випадаєш з часу. Декому радіо підказує і день тижня, бо якщо живеш сама в 80 з гаком і нікуди не виходиш, то життя перетворюється в вічний День байбака, в котрому все ж треба виділити неділю, щоб провести її як Бог приказує.

Радіо попереджає про погоду і ви можете передбачити, доїде на вихідних єдиний автобус чи ні, і якщо ні, то як далеко треба буде виїздити на санях. Треба тільки наловчитися не проґавити свого прогнозу: погода зазвичай після новин, треба пам’ятати, що ми на заході, а захід оголошують завжди першим.

Радіо знайомить з новинками української естради. Для цього треба у вихідні встати зранку. Хоча — див. вище — спершу треба зрозуміти, що то вихідні. Пізніше я дізнаюсь про вечірні музичні програми і радіовистави, але поки — знову таки див. вище — усе обмежується 8 вечора.

Поки ж радіо тільки дражнить мене анонсами вечірніх програм – такими, як «Клуб актриси Лариси», але в 10 вечора тут уже всі сплять, «Клуб» лишається мрією, зрештою не так клуб, як вміння не спати аж до 22:00.

З вівторка по п’ятницю передають засідання Верховної ради. В свої чотири я знаю, ім’я Голови і Прем’єр-Міністра, хоча решта голосів зливаються в один гул. Що роблять всі ці люди «в радию»? Не кажуть про погоду, не повідомляють рахунків футбольних матчів, не читають вголос, тільки… сперечаються? Про що?

Зате по суботах ввечері чого тільки не передають. І релігійну програму євангелістів і клуб знайомств. Всі ці люди, що чекають листів від незнайомців, детально вказують свій зріст і вагу, кількість дітей, забезпеченість матеріально та житлом, згоду на переїзд (на моєму теперішньому язиці крутиться слово «само об’єктивація»), просять присилати листи з фото і марками для відповіді, але не турбувати з місць позбавлення волі, видаються мені реінкарнаціями персонажів казки про дідову дочку і бабину дочку – от вони одружаться заради господарства, а там уже як вийде, може й зненавидять дітей одне одного і одне одного.

Я навіть не можу сказати, як вони зникли – казки, проводове радіо, відхід до сну о 8 вечора. Врешті, це все замінив Інтернет. Я живу за нагадуваннями менеджерів задач, шукаю в Мережі книжки, музику, прогнози погоди, записи онлайн-радіостанцій, остерігаюсь залицяльників і релігійних груп.

Та радіо залишилось зустріччю до якої готуєшся, тільки тоді – поглядаючи на годинник, а тепер – запарюючи чай перед новим подкастом.