Перефразовуючи Сюзанну Кларк, є книги про те, як позбутися заїкання і книги про те, як з ним жити. “Життя з запинками” Джона Гендрикса належить до останніх. Це колекція розмов з людьми, що заїкаються (майже виключно чоловіками) та їх близькими. Їхні історії мають схожі моменти — ізоляція в дитинстві і підлітковому віці, спроби подолати “дефект” (одне з озвучень “Король говорить” українською у сцені знайомства Берті і Лайонела послідовно перекладає “stammer” як “дефект”), пошуки “неканонічних” рішень, зневіра.
Звісно, зрештою вони знаходять спосіб з цим жити — ментальні милиці і виверти, маскування, наполегливість, уникання розмов де це можливо, підтримка близьких (ну принаймні знаходять опитані з книги, упередження уцілілого працює і тут). Хтось готовий відверто говорити з своїми дорослими дітьми про подолання алкоголізму, але не про заїкання (бо кинути пити ти можеш…).
Хтось через заїкання відкриває в собі нові сторони, комусь воно не заважає досягнути визнання, заїкаються десь 1% людей на планеті, чоловіки вчетверо частіше за жінок.
Один із згаданих в книжці людей — музикант Джджджджджером Елліс, він розповідає про особливості сприйняття заїкання в комплекті з темною шкірою, хоча мова (мовлення?) як те, що виділяє людей серед інших істот турбувало людей, що заїкаються різних рас.
Так, десь між цим всім існує проблема термінології — хтось гордо визнає себе заїкою, комусь більше до душі “людина, що заїкається”, звісно, є ще прикметник. Коли я намагалася перевірити чи він існує таким, яким я його уявляю я знайшла статтю про альтернативи слову “судорожний”, яка й дала назву цьому тексту.
Заїкання може проявлятися по різному — як повторення перших звуків в слові, окремих слів, як паузи (іноді дуже довгі) і спазми (іноді дуже сильні) між словами. Людина може добре вимовляти одні слова і мати проблему з іншими (а потім ці слова можуть мінятися). Деякі дослідники вважають заїкання формою нейровідмінності.
Мало хто заїкається, говорячи на самоті чи співаючи.
От промова співачки, що заїкається (мені щоразу боляче, як вона дивиться на панель, котра показує скільки часу залишилося).
В одній з книжок про заїкання хтось робить припущення, що принаймні частина людей, що заїкається уникає зорового контакту, коли говорить, бо добре запам’ятали реакції роздратування/нетерплячости/нудьги на своє мовлення і не хочуть бачити їх знову. Ще хтось звертає увагу, що те, як інші реагують на заїкання привчає нас думати, що важливо не що говорити, а як говорити. Але також важливо бути почутими.
Я говорю щиро, не плавно.
