На моїй полиці уже більше року лежать поруч дві книжки, котрі вартувало б розділити, якби я керувалась алфавітним, мовним чи навіть тематичним принципом у розстановці.

Перша – це “Феміністки не носять рожевого [та інші вигадки]“. Вона є збіркою текстів різних жанрів під редакцією Скарлет Кертіс. Там є багато прохідних текстів, є кілька котрі я відзначила для перечитування (але так і не перечитувала). Відчуття “Вони думають, що винайшли фемінізм ” згладжується “Інтерв’ю з моєю мамою” Джоді Вітакер, і звісно ще є есей “Коротка історія теорії фемінізму”. Відчуття “та за шо” від фрази “No Scrubs — пісня, яка завжди буде хітом” не згладжується нічим.

Як стверджує сама укладачка, книжка мала показати розмаїття особистих досвідів. Тому поруч з текстами відомих акторок і супермоделей ми зустрічаємо історії соціальних підприємиць, жінок з родин біженців, жінок з ісламської культури. І я охоче вірю, що ця книжка цікавав молодим британкам.

От тільки… Є в серіалі “Західне крило” один побіжний діалог. Президентська родина приймає послів перед весіллям доньки
— Ми уже й так вибились з графіку. Давай пропустимо Румунію.
— І усю Східну Європу!

І тут у гру вступає “Як ми пережили комунізм і навіть сміялися” Славенки Дракуліч, зосереджена на досвідах (часто жіночих) часів комуністичної Югославії і трошки після (перше видання – 1992 рік).

Вона зупиняється на ситуаціях, котрі живуть в головах переважно покоління моєї мами, але іноді й мого: історії про прання і макіяж, про газети у вбиральнях і брак прокладок, про шубу, котра з вершини мрій перетворюється на купу хутра з трупиків. І звісно ж про маленькі перемоги у спробах рости, дружити, закохуватися і досягати свого серед усього цього хаосу.

На моїй полиці уже більше року лежать поруч дві книжки, і я надіюся, що колись їх героїні кращерозумітимуть одна одну.