Книга Олега Криштопи “Україна в масштабі 1:1” нагадала мені одну недавню розмову – тем піднято стільки, що вистачить не на одну годину запальних дискусій і відкриттів, але все зачеплено і нічого не довершено.
Маємо немаленький том на 376 сторінок, заявлений як художній репортаж: польові записки, діалоги, описи, факти (і аргументи), багато особистих моментів. Мало висновків.
“Історія давно не наука, а засіб пропаганди”.
З одного боку, чи не єдиним епізодом, де автор скромно намагається щось сказати є пост-скриптум розділу “Кров на асфальті” – історія про розстріл есессівцями мирних жителів через смерть поліцая зовсім не контрастує з попереднім текстом про пошуки Віталія Запорожця, котрий вбив п’яного міліціонера, з іншого боку – сам факт розповіді майже кожного епізоду є дуже важливим.
“У всіх є почуття професійної гідності, незалежно від того, чи є професіоналізм“
Спосіб компонування книги лишився на совісті автора (редактора? видавця?). Мені не вдалося знайти жодної ниточки (географічної? хронологічної? бодай абеткової?), що логічно поєднувала б історії саме в такій послідовності. На совісті редактора лишилося також чимало банальних ляпів (“Нідерланди прихистила” і т. д.).
“Коли людині за 50, вона боїться втратити роботу.“
Тепер про хороше. Це, по-перше, вміння автора бачити велике в малому, по-друге, доречно дотепувати. “Атлантида” з рефреном “чи ж ви не християни” (і, мабуть, літрами алкоголю) яскравий тому приклад. До речі, алкоголю в книжці досить для входження окремих розділів в антологію “Жити-пити”. Я не міністерство, але я попереджую…
“Не можна двічі вступити в одну річку, але в одне лайно – хоч тричі.“
Про що ви дізнаєтеся з книжки? Про те, як зараз виглядає зона відчуження, про ймовірні захоронення хімічної зброї в кримських бухтах, про те, що в Шепетівці на вокзалі продають вареники (і сметану по 8 гривень), про Євгена Грицяка, керівника Норильського повстання і йоґа, про Олександра Карташова, котрий вирушив у плавання цілим і неушкодженим, а повернувся мертвим і без серця, про художника Ібрагіма Расула, про різницю між Волочиськом і Підволочиськом, про донбаські терикони і “копанки”, про релігійні війни в окремо взятій парафії і багато чого іншого. Інформація для роздумів.
“Реріх був агентом совєтських спецслужб. І залишається ним після смерті.“
Книга для людей, яким ніколи читати газети чи їздити громадським транспортом. Монолог бабці з Севастопольського тролейбуса “Повезло вам. Вы хтоть знаете, кто вы. А у меня… Написано было в паспорте, пока графа была, што руссая. Но какая же я русская? у меня армяне, евреи, даже французы в роду были. А русских – никого. І кто я теперь?“.
У післямові автор сам висловлює сумніви з приводу назви, але альтернатив нема. Є клаптикова ковдра, пазл з багатьма відсутніми фрагментами, одне із облич України.
Почала з особистого. Закінчу теж особистим – уривком давнього листа: “Я ж, беручись писати портрет, можу написати тільки долоні чи вухо. Але ми знаєм, людину можна впізнати і за меншим. Але ми знаєм, жодні долоні не розкажуть всього.”
