Тепер мені шкода, що я не читала Покальчука, поки він був живий. А може тоді просто було рано. Головне, що  я читаю його тепер.

До рук мені потрапило видання “Шабля і стріла ” (до слова із смішною ціною олівцем на останньому форзаці – 12,5 грн., ностальгую, як дехто за ковбасою по 2,2 рубля).

“Озерний вітер”  – історія багатошарова (короткий виклад). Починається, як стилізація під міф з яскравими образами, багатою мовою, атмосферою життя давніх слов’ян. Але на кожному закруті сюжету, все чіткіше проявляються якісь світоглядні речі (може то на мене так Естес вплинула, не знаю), історія Людського Юнака-Княжича Озера-Озерного Вітру стає історією людської душі, пошуків себе, ініціації.

Привертають увагу і оповідання. Трохи мелодраматичні “Адріади”, відвертий “Крик” (“Краще не кажи нічого так категорично, а надто – що ти чудово розумієш людей з півпогляду“). Зворушливий “Фріц”, історії про бійців армії УНР і крутянців. Історії, які могли б закінчитися значно щасливіше, якби не війна. Історії, які зрештою обурять мою  шкільну мовничку.

Взагалі, історії про дітей-підлітків-юнаків виходять в Покальчука дуже проникливими. Не знаю, чи то через його досвід спілкування саме з молодими людьми чи просто бо талант…

Ну і візитна картка – еротизм прози. І місцями такі натуралізми, що здається, я нарешті відучусь читати за їжею.

Ще одна історія, яка могла б закінчитися інакше, якби не війна. На цей раз – Афганська.

(“Війни вигадуються стариками – гинуть завжди молоді”
“Кохання – це музика, що приноситься небом“).
Кілька сторінок так і бризкають музикою, поривом, захватом, свободою… А потім нас вбивають під нашу ж музику…